Мій Сад (з прогулянки до Ботанічного саду)
По дорозі зустріла поважного шляхетного чорного ворона, надзвичайно гарного, з синім відливом (не просто якогось сіренького!), з великим шматком сиру в дзьобі, через що він і не зміг відповісти на моє привітання, лише шанобливо вклонився. Коли зайшла в сад, на мене налетіли голуби, білі, як сніг у саду, обліпили зі всіх боків, плечі, руки. Їх ніжні лапки чіпляються за мої холодні пальці, але не боляче. Ніколи не думала, що голуби теж люблять булочки з яблуком. Булочки вони люблять, яблука теж!
А далі веселі діти на санчатах з гірок, снігові баби, красиві закохані пари, закутані в довгі шерстяні шалики. Навколо сніг. Багато снігу. Йду і йду, уявляю собі, що приводжу сюди вже своїх дітей, ліпимо разом снігову бабу, розповідаю про ліс, в якому живе добра баба яга… Водночас хочеться відчути себе дитиною і щоб хтось покатав на санчатах…
Звертаю увагу на групу втаємничених людей, що виділяються з юрби. Чую їх українську розмову. Мені приємно так слухати. Щось дивне займає їх серця (я бачу). Їх усіх об’єднує православний священик в довгій чорній рясі, з такою ж чорною бородою. Поруч гарна жінка, зі смиренням Марії, в білому шалику. З ними молоді люди, хлопці і дівчата. Поспішають. Куди? Піду за ними. З-за рогу алеї виглядають золоті бані храму. Дзвіниця з кількома великими і кількома меншими дзвонами. Бум-бум! Бум-бум! Чути дзвін. А навколо все біле-біле! Чути дзвін снігу! Свічки. Запалюю свою свічку віри, і вона горить поруч із іншими свічками. Проходимо в бокову залу, в центрі якої стоїть дзбан з водою. Що це? Стаю біля ікони Марії. Вона на ній така гарна! А ось і дитина, дівчинка з білими кучериками, вона сміється. Спостерігаю цей обряд. Вдруге. Перший раз це було зі мною в Карпатському селі, в такій же, але лютневій, хуртовині. Молюсь за ту дитину, ту… Виходжу. Чути дзвін! Зустрічає і проводжає. З дзвіниці спускається дзвонар – молодий, з русявим волоссям. Іду манівцями, через сніг. Кудись туди, в зелений ліс ялин. Торкаюсь зелених голочок, струшую сніг; губами розтоплюю кришталики льоду, що звисають з ялинових гілочок. Відчуваю приємний запах хвої. Стою. І далі вгору, до того дуба. Могутній, суворий, багато років стоїть і все знає. Обіймаю його стовбур. Відчуваю його силу в своєму тілі. Легенько торкаюсь кори пальцями. Він такий міцний! Стою немов прилипла до нього і не можу відірватись.
Неподалік величезні густозелені ялини, вкриті сніговим намистом. Під ними ще зелена трава. Сюди сніг не долітає. Торкаюсь долонями трави на землі під ялинами. Завмираю. Скоро вона замерзне, але не тепер. Людина – як трава, каже пророк Ісая, скоро вона замерзне. Але поки ще є ялини для всіх. А для мене є дуб.
Під ялинами щось вишукує руда білка, перебігаючи від однієї до іншої по траві! Щось собі має на меті, подумала, побігла в сніг! Я теж іду…
І мені здавалось, що я розмовляла з ялинами, дубом і з птахами. Молилась снігом. «Я – дерево, я – сніг, я – все, що я люблю! І може, в цьому й є моя найвища сутність!»
Олеся Білоус,
м. Київ, Україна
Народилася 1983р. в Киргизії в родині геологів. Після здобуття Україною незалежності разом із батьками повернулася на Батьківщину. Дитинство минуло на Житомирщині(смт. Червоногранітне). Закінчила Житомирський державний університет ім. Івана Франка (2006), Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова (магістратура,2007). Навчаюся в аспірантурі Науково-дослідного інституту українознавства на філософському відділенні. Вірші пишу з дитинства. Поетичні твори, журналістські матеріали та публіцистика друкувалися в альманахах "Зоряні роси", "Вітрила", газетах "Вільне слово", "Прапор", "Християнство", "Євангельська нива". Заміжня. Член церкви «Дім Євангелія» (ВО ЄХБ, Київ)
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Реальность - Андрей Скворцов Я специально не уточняю в самом начале кто именно "он", жил. Лес жил своей внутренней жизнью под кистью и в воображении мастера. И мастер жил каждой травинкой, и тёплым лучом своего мира. Их жизнь была в единстве и гармонии. Это просто была ЖИЗНЬ. Ни та, ни эта, просто жизнь в некой иной для нас реальности. Эта жизнь была за тонкой гранью воображения художника, и, пока он находился внутри, она была реальна и осязаема. Даже мы, читая описание леса, если имеем достаточно воображения и эмоциональности можем проникнуть на мгновение за эту грань.
История в своём завершении забывает об этой жизни. Её будто и не было. Она испарилась под взглядом оценщика картин и превратилась в работу. Мастер не мог возвратиться не к работе, - он не мог вернуть прежнее присутствие жизни. Смерть произвёл СУД. Мастер превратился в оценщика подобно тому, как жизнь и гармония с Богом были нарушены в Эдеме посредством суда. Адам и Ева действительно умерли в тот самый день, когда "открылись глаза их". Непослушание не было причиной грехопадения. Суд стал причиной непослушания.
И ещё одна грань того же. В этой истории описывается надмение. Надмение не как характеристика, а как глагол. Как выход из единства и гармонии, и постановка себя над и вне оцениваемого объекта. Надмение и суд есть сущность грехопадения!
Поэзия : Весенний романс - Олег Хуснутдинов Приходит таинство Любви, спешит весеннею порою...
Как Божественно прекрасен мир, как льется стих,
разбуженный Любви,весенним зовом...
